Він ненавидів

Він ненавидів, коли вона була не сама,

Коли сміялась голосно не до нього.

І байдуже, чи то була весна, зима,

Літо, осінь — у ній не було нічого,

Нічого такого, щоб він її виділяв:

Звичайна посмішка, звичайні русяві коси.

Але він завжди й усюди її помічав,

І це дратувало його. Її сумні сльози,

Якими плакала вона у вікно трамваю,

Завжди привертали увагу його до неї.

І він тоді думав: «Я навіть її не знаю».

Але так хотілось зробити її своєю.

Привезти її в будинок, зварити кави,

Розставити всюди по хаті її дрібниці.

І щоби всі ті, хто так довго її шукали,

Проводили лише поглядом від крамниці.

Тому він ненавидів всіх, хто був з нею поруч,

В кого вона була закохана до нестями.

І кожен раз він звертав від неї ліворуч,

А далі вигадував спільне життя ночами