Він забирає її о третій

Він забирає її о третій. Вона в зеленому.

Дотики випадкові спалахують, ніби іскри між рукавами,

сонце прямо над ними, ллється крізь дах засклений

після довгого січня, в лютому вже шалене,

ніби потік між високими берегами.

День зсередини блакитний і білий, очікування у нього в колінах,

про що він думає? Про про її запахи, плечі, зап’ястя.

Вона весь час стягає сукню понижче, ніби дитина,

а сукня розтягується на грудях і вони сміються постійно,

авансом ковтаючи примітивне щастя

залишатися поруч. Він помічає лише червоне – її помаду і нігті,

знаки заборон і обмежень, датчик ременів, чоботи жінки на переході,

котра стоїть і вагається – чи чекати, чи бігти,

притискаючи пальто до себе на вітрі ліктями,

коли ауді вилітає напереріз тойоті.

Краплі скла блакитні і білі, ніби припливу бризки

вибухають навколо них і сягають самого серця.

Все стається настільки повільно й так невимовно близько,

і вона, тонка і легка, склом і зимовим світлом пронизана

ніби все ще сміється.

Він встигає подумати – Господи, прослідкуй, щоб лише дорослі.

І побачити, як сполохана зграя чорними цятками заповнює небо рясно,

і як танцюють, сплітаються у повітрі яскраві пасми її волосся.

І все те життя, котре із ними не відбулося

відбувається. Одночасно.