Вирій

Замкнувши простір в чистому обличчі,

ти піднесешся на вершок величчя:

попереду на ширину зітхання

триває густокриле кружеляння.

То — лебеді? Чи, може, падолист?

Предтечі холоду — ворони — піднялись

на висоту, на ту, де звук холоне,

хоча пісні вивержуються з лона.

Блакить осипалась, запорошився слух,

струмує промінь поміж хмар, мов пструг,

і вище на щабель зросло стремління

засіять житом далечінь осінню.

Промовив слово — випурхнув із рота

не звук, о ні, — осіння позолота.

Листок кленовий віддзеркалив мить,

як за відлунком і любов летить.

***