Вирок

Зживаю душу всю до порошинки,

зживаю власну душу, як чужу…

Кров вистудив…

життя своє розтринькав…

Що тобі, Боже, в судний день скажу?

Що словоблудив, потакав слухняно,

підспівував і в чарку підливав

мерзотнику, з яким братався п’яно,

що вигиналася душа моя крива?..

Хіба лише собі тоді я шкодив,

як вимовляв закляття: ком-про-міс…

Коли ховав правдиве все насподі,

і чув брехню, і бачив кривду скрізь?

І світ потворив словом та мовчанням:

паплюжив землю, криниці труїв…

Твій, Боже, суд відбувся, та питання

я утопив в багнюці марних слів.

Твій суд відбувсь.

Та вирок чинність втратив:

усі живі… І ви брешіть, брешіть…

супроти серця на сорочці м’ятій

лиш пляма позосталась від душі.

***