Вірсавія

На міському на базарі 

Торг іде і людно тут. 

По традиції, казали, 

Цар Давид забрів в цей кут.

Він любив поближче бути 

До усіх людей простих.

Не хотів нічого чути 

Про палаци, гамір в них

Остогид йому по вінця.

Без цариці було сумно.

І пославши в мандри гінця,

Тут він заглядівсь на гумно.

Все ж міщани жили просто.

Їх гостинні всі погости

Радо зустрічали пана

І була йому пошана.

Тут почув серед народу

Цар Давид про Вірсавію,

Про її квітічу вроду - 

Чоловічу явну мрію.

Зацікавила ця дівка

Парубка-царя так палко,

Що питався де домівка.

Аж дивитись було жалко

На Давида, коли взнав,

Що та дівчина вже жінка.

Аж заколола печінка

І він ледве був не впав.

Сумував Давид з дня того,

Все шукав він собі любку. 

І як не молив до Бога,

Та не стрітив ту голубку.

Раз повечір вийшов знову

Прогулятись біля брами

Й відібрало йому мову

Від побаченої дами.

Шати легкі прикривали

Її стан п'янкої вишні.

Очі колір гіацинту мали,

Виділялись форми пишні

Золотоволоски цеї.

Царівниці, може й феї.

І дізнавсь лиш він пізніше,

Що ім'я їй - Вірсавія.

Стало все ж Давиду гірше,

Бо вона - і любка, й мрія!

І не їв, й не спав правитель.

Думав все: Що ж бо робити?

Запросив він у обитель

Мудреців раду служити.

Сивочолі з жахом пали,

Богом-вітцем все прохали

Про ту жінку враз забути,

Аби гріха не утнути.

Коли вийшли, він аж зблід.

Та один муж повернувся,

Слово мовивши про рід,

Той на двері озирнувся

Й далі мова йшла про шлюб

Вірсавії з Урією.

Про гріховний перелюб:

Лиш кивав Давид "сeнсею".

Далі взяв перо до рук,

Довгий аркуш розписавши,

Полководцеві для мук

Урії вказання давши.

І за тиждень на війні

Згинув на передовій 

Урія, що всі мужі

Скорботали за той бій. 

Плакав весь Єрусалим

Й Вірсавія за коханим.

Заспівав тут херувим,

Щоб згоїлись серця рани.

Співчувати й цар прибув,

Теж скорботний і сумний.

Засурмили в сурми. Гул

Очищав скелет війни.

Обійняв він Вірсавію

Прошепотів :" Не залишу Вас.

Як відправлять літургію,

Приїзджайте у палац."

Так вдову Давид вспокоїв,

Готувався до весілля,

Далі зіллячком напоїв 

І подіяло те зілля.

Покохала його пані.

Відіграли все як треба.

Цілувала на світанні,

Як вустами юна Геба.

Завагітніла Бат Шева

І раділа щастю свому:

Більшого їй і не треба,

Лиш принести сина Дому.

Ой, не суджено, царице,

Цьому сину народиться.

Бо заснула молодиця:

Оп і їй колишній сниться.

Каже Урія до неї:

"Жінко! Зраднице погана!

Хай горять палаци сеї,

Бо усе що тут - омана.

Зжив мене зі світу цар.

Той, що ти його цілуєш.

І блужу я серед мар.

То невже його цінуєш?

Я не дам йому батьківства!

Він злочинець та і край.

Чи забув він моє вбивство?

Хай згадає все, нехай!"

Стало миттю пані гірко,

Закололо в животі.

І за пару хвилин двійко

Очей згасли швидко в самоті.

Народився син зарано

І покинув оцей світ,

Бо кохання, що з омани

Не поповнить жоден рід.