Вірш коханому Микиті

Я пам’ятаю себе в шістнадцять,

Як серце вчилося так любити.

Я пережила крізь тишу і страх

Те, що словами важко зшити.

Мене ранили не за те, ким я є,

А за страхи чужі і заздрість.

І сліди тих днів у мені живуть —

Та я навчилась не падати.

Мене лякали:

“Ти не така”,

“Ти не будеш єдиною для нього”,

“Він піде”…

Але це були не слова про нас —

Це були чужі історії, не мої.

Ти красивий —

І в цьому є правда,

Та краса не причина болю.

Бо не люблять “красивих” —

Люблять тих, хто дозволяє собі бути собою.

Я не змагаюсь,

Я не менша,

Я не “далі” і не “нижче”.

Я — це я,

Зі своїм серцем,

Зі своєю глибиною,

Зі своїм шляхом.

І якщо я люблю —

то не зі страху,

А тому що вмію.

Я більше не та,

Хто вірить у чужі слова.

Я обираю себе

І свою правду.