Вірш, написаний на тюремній стіні

Знов тюремна параша. Не ліпша й не гірша,

Ніж усюди, де випало бути мені.

В дверях клацає вічко…

Пишу цього вірша,

Примостивши папір на тюремній стіні.

Я вже звик. Я умію продертись крізь цеглу,

Власне тіло залишивши наглядачам.

Дніпре! Душу мою зустрічай непідлеглу,

Де рибалки рушають в обійми ночам.

Їхні руки розмірені та обережні.

Заворожено хлюпає в берег ріка.

Обійшовши босоніж кущі прибережні,

Я постукаю в шибку старого Марка.

Порадію, що знов ощенилася сука,

Що Марко ятері доплітає уже —

І вселюся у тільце прудкого онука,

Що із дідом улітку луги стереже.

Заживу, набираючись досвіду й сили

Там, де в воду упали живі небеса…

…А чому ж це ви, діду, мене не збудили?

Ні, не хочу взуватися —

Тепла роса…

І піду, побіжу — не шукай до обіду.

Привітаю над стріхою лелеченят.

Потім вистежу лося по мокрому сліду,

Перевірю, чи ярка надбала ягнят…

Раптом душу неждана краса переможе —

То червоний, то синій, то райдужний цвіт.

Зупинюся у травах і вигукну:

— Боже!

Тут найменше стебельце —

Невивчений світ.

Це непросто: схилитись і думати вголос.

А повз вуха бджола пролітає на мед…

Вдарить грім — наче небо навпіл

розкололось.

Так почнеться філософ. Почнеться поет…

Клацне вічко у дверях —

І я повернуся.

Грати цілі — поглянь: не підпиляно прут.

У заплаві залишу кучерики русі —

Тут я дід, не онук…

Я пострижений тут.

Враз тривога: а звідки у камері сіно?

Хтось кричить. Непереливки наглядачу…

Ні, не вірять, що вмію ходити крізь стіни.

З головою укриюся —

Й зарегочу.

05.12.1979