Вірш про Андрюшу

Стоїть він серед гір, мов вирізьбований часом,

У сорочці картатій, що тримає тепло доріг.

Його погляд гострий, наче вітер перед дощем,

Наче знає більше, ніж дозволяє сказати зміг.

Гори за спиною — немов історія роду,

Туман стелиться, тихо вкриває спогади м’які.

У ньому — тиша ранків і мінлива втома року,

І щось від тих людей, що завжди стояли стійкі.

Йде не гримить, не просить, не хвалиться долею,

Але в його плечах — вага невимовних зим.

Він ніби виріс поруч із сосною молодою,

Що бачила, як світ ставав нерівним і чужим.

Цей образ — не герой із книжки, не легенда,

А справжній чоловік, що мовить поглядом своїм:

Про шлях, про втрат, про силу, що не вміє йти до стенда,

Про тиху присутність, що лишається завжди одним.

І хай мовчать вершини — вони його розуміють,

Бо в кожній лінії обличчя — простір, вітер, дім.

І глянеш — ніби гори в грудях колихають мрію,

Що інколи люди приходять у сни не просто так,

А щоб лишитись нам… живим.