ВІРШ ПРО «РОЗУМНИХ У МЕРЕЖІ»

Я не боюся тих, хто пише з темряви,

анонімно, тихо, як щури між трубами.

В інтернеті вони — леви,

а в житті — тінь від власної тіні.

Вони мені писали гидоту,

наче це мова їхнього племені.

А я вже начиталась того бруду — досить.

Не вражає. Не лякає. Не бере.

Я носила це в собі,

наче рюкзак зі старими каменями.

Людям — жалко,

мені — важко,

а тим, хто це писав,

було весело… хвилин п’ять.

Я сиджу вдома в Молдові,

вчу англійську,

будую себе знову,

мов хату після повені.

І найсмішніше, що я їм не потрібна.

Ніколи не була.

Вони просто хотіли когось

вдарити словом, щоб самі

почувалися вищими.

А вони?

Пороз’їжджалися по Чернівцях,

хто в журналісти,

хто в юристи,

хто в учителі мов,

хтось просто пропив молодість.

Усі з дипломами, із статусами,

з правильними підписами в Instagram.

Але людьми не стали.

Бо люди — це не професія.

Люди — це серце і хребет.

І знаєш, хто став людьми?

Не ті, що носять краватки

і кричать про успіх.

А ті, хто стоїть нічну зміну в охороні,

хто тримає когось похилого під руку,

хто доглядає за чужим дідусем,

хто змінює підгузок бабусі

і не вважає себе «вищим».

Справжні люди — це ті,

хто працюють тихо,

життя підтримують щодня,

не галасуючи про мораль.

Ось чому я не боюся тих,

хто пише бруд.

Бо бруд — це все,

що від них лишилося.