Вітчизни дим

Ще тягне звідти димом ятруватим,

хоч ні багаття, ні вогню — нема…

Хоч ні кола, ані двора, ні хати, —

глухе повітря, а земля німа…

Коріння пахощів іще не перетліло,

у пам’яті ворушаться стежки…

Та стіни снігу облупились біло,

і черепичні падають листки…

Вогню вітрильник переплив всі ночі,

і, мов на сонці, — в пам’яті він збляк,

чи нагадати кольором він хоче,

що дні твої обсипались, як мак.

Але ж той дим… він у своє повіддя

всю мурашву, всіх прузликів запріг,

і котиться, і ріжеться обіддя,

батуючи на стьожки довгий сніг.

Чому ж твоя угрузла колісниця

в нічний замет і клякнуть нутряки?

Вщипни себе, бо, мабуть, тобі сниться,

що падає не листя — черепиця,

а очі виїдають вустюки?

Бо житнім хлібом пахне дим страпатий,

а ти заснув у житньому кулі —

тебе заносять обіруч до хати,

кладуть у піч, де іскра спить в золі.

Посеред ночі спалахнеш раптово —

вогонь обпалить горло та вуста:

в свідомості ж ні іскорки, ні слова,

легені ж розриває гіркота.

***