Вітрила (299)

А ніч пливе, і день іде за нею,

минають тижні, місяці, літа,

а я свою спалив би галерею,

без жодного живого полотна.

Я швидкість плину днів не помічаю,

прокинувшись, сумую і жую,

бо точно знаю, що когось втрачаю,

близьку людину і любов свою.

То й не живу, але не помираю,

просто існую, сплю, і мало їм,

про все хороше в світі забуваю,

бо жити не даю словам своїм.

І рік летить, за ним услід сторіччя,

а я на місці встояти не в силах,

і у думках моїх лиш протиріччя,

бо щастя є, та не в моїх вітрилах.