Вітряний вечір

Верховний шум над головами йшов

притишено, напружено, поштиво

і широко стелив блакитний шовк,

пестливо гладив хвилі ворухливі.

Верховний шум протяжно над життям

стеливсь листато стишеним лататтям,

ламаючи уперто опертя,

муруючи по обріях загати…

І ширився потужно слідкома

горбатий страх, підшитий хутром чорним;

він ліс рівняв, і чолопки ламав,

і простелявсь над водами потворно…

Він з голосом верховним сполучавсь,

що западав у вуха, наче присок,

і слух згорав, і спорожнілий час

хитавсь повільно безліччю колисок.

Я бачив голос — він вогнем горів,

спалахував оклично, запитально:

— Чи ти вустами не спотворив слів? —

І хочеш бути першим чи останнім? —

… Та я мовчав. І бачив угорі:

верховне небо мерехтить дзеркально.

А в ньому все відбито до дрібниць:

гілки поламані, і верби дуплуваті,

розкритий рот, а з глибини зіниць

димок куриться в землю змійкувато.

***