“Власні смутки, власні болі”

Власні смутки, власні болі

В пісню переллю,

І розвію ген по полі

Думоньку мою.

Там вітрець її посіє

В полі золотім

І квітки дрібні обвіє

Гореньком моїм.

І квіткам дрібненьким скаже

Думонька моя,

Як я плачу, сльози трачу,

Як сумую я…

З золотими колосками

Розмовлятиме,

Не словами, а слізками

Вповідатиме,

Що немає в мене долі

Ні надій нема,

Що на моїм довгім полі

Холод і зима,

Що немає в мене втіхи

Ні ніжних квіток,

Нема з чого для потіхи

Заплести вінок.

Муть дівчата жито жати

Золотим серпанком,

Муть пісень моїх співати

Тужним голоском.

Колосочки в чистім полі

Посхиляються

І на мене в свої долі

Нагадаються…

Як прийде сніпки в’язати

Та, що я люблю,

Колоски їй муть казати,

Як то я терплю…

Може, зронить хоч сльозинку

Із своїх очей,

Може, спаде на хвилинку

Біль з моїх грудей.

ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ДУМКИ”