Власний портрет у газеті (З циклу «Фотокартки»)

(З циклу «Фотокартки»)

В марнотах розуму, у пізнанні неситім

так праглось осягти і все збагнуть,

що й не помітив, як літа прожито,

крізь шибку криги дивишся в майбуть…

Днів скільки залишилось? Небагато…

Чому ж ти не обчислюєш і їх?

Адже кружляють стрілки й коліщата,

відома швидкість, та знайомий біг…

Але ж боїшся. Дивишся під ноги —

де не ступнеш, там шелестить папір:

газетами намощена дорога,

але портрета все не вхопить зір.

За крок портрет повторюється знову,

але його розпласкує ступня,

в очах тобі мелькоче щось знайоме,

знайомий хтось когось наздоганя.

Та ще в тобі годинник цокотливий,

прикваплюючи, рухатись велить.

І шелескоче паперова злива,

хоч вісь зірви та зупинись на мить.

І той портрет розмножений впізнаєш,

і з кожного щось вічне забери —

папір жовтіє, довгий шлях — в безкрає,

і що не крок — портрет горить, горить…

***