Влітку, наприкінці 80-х

Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці

поскликав їх на храм,

і вони поз’їжджались на свято Іллі

у храмову неділю,

блаженні, жебраки, каліки.

Юродиві пішли між люди,

а інші поставали і повсідались

обабіч довгої дороги до церкви,

і останнім уже1 не вистачило місця.

Картатий празниковий люд

рушив на цвинтар

і декого із сидячих та стоячих

упізнавав по голосу,

яким виспівувались чи виплакувались молитви,

який благав чи погрожував небесною карою,

який радив купувати ікони і хрестики,

ланцюжки і пискавки,

портрети Сталіна2 і церковні календарі.

Цей голос божественно зривався

у нескінченних співанках про наші походи

і про інше горе на світі.

А декого із юродивих

упізнавали в обличчя,

бо в горах їх3 бояться,

надто вірячи їхнім словам.

Цей храмовий потік ювілейного року

видавався безкінечним,

хоч закінчувався біля церковних воріт,

і він був безкінечним,

бо церковні врата нині відкриті.

А коли храмове богослужіння закінчилось,

тоді із церкви хлинув зворотний потік,

він був ще голоснішим і картатішим,

І вже рідко хто зважав

на молитви, шрами і пісні,

і були вислухані тільки юродиві.

А коли місцевий люд і сторонський, гостьовий,

розбрелися по хатах, на набутки4,

тоді зламалася враз

жива загорожа упродовж храмової дороги

і під замкненою церквою за цвинтарем

почалося їхнє свято,

бо кому потрібні такий храм і таке спасіння,

якщо не можна, міцно обнявшись, хто з ким зуміє

випити за здоров’я кожного

і за здоров’я всіх!

А коли спалахнули блискавки, вдарив грім

і впав густий дощ,

тоді раптом замовкли

блаженні.

А коли замовкають юродиві,

тоді починається гвалт і крик —

грізно зчіпляються, хто з ким може,

і над землею

у печальних смугах дощу

миготять милиці і протези, хрести і ножі.

каміння і прокляття.

І тоді

із високо піднятою над головою,

страшною у відсвітах Ількових блискавиць

косою,

вибігає газда,

якому геть начисто витолочено всю траву.

І куди ж йому подітися

зі своїм праведним гнівом?!

А на понеділок

залишається тільки жалісливий безногий,

що в ранковому тумані

здається маленьким хлопчиком,

який грається у придорожній траві,

випрямляючи залежані стебла і зігнуті квіти.

Він знає, де сиділи сліпі,

де падали копійки і де падали побратими,

і один із знайдених срібняків

притуляє до бурого запухлого надбрів’я…

І плаче, і шепоче,

і з того невгамовного шепоту

чути тільки одне, часто повторюване, лагідне:

“Нічого, нічого… Скоро Спас. Преображеніє.

За два тижні Спас”.