Вода (“При березі тихім вода пробігала”)

При березі тихім вода пробігала,

у діток про літо купальне питала,

а дітки, зрожевивши ніжками хвилю,

до себе, мов кицьку, її приручили.

І бігла вода слідом за дітвою,

фарбуючи барвою все молодою.

В очах у дітей джерелів холодок,

у землю блакитний просотувавсь крок,

а джміль голубий їм стежки волохатив,

усіх ведучи до зеленої хати,

де в вікнах латаття було замість скла

і лілія біло в лампаді цвіла,

де тінь по кутках одночасно снувала,

як спокій,

глибокі двобокі дзеркала.

І тиша вишнево стелилась по глині,

там дірку буравив цвіркун в намистині,

в моругій жарині вогню — однозірця

просвічував світ,

що відбивсь на копірці…

Пригаслою фарбою, звуком високим

вкотився у хату раптово неспокій;

вкотився, розмився, піднявсь над усім.

І кожен малюк височів, наче грім

над літом зчорнілим, і понад собою,

над тим, що пішло назавжди за водою.

***