“Вода спалахнута не гасне”

Вода спалахнута не гасне,

узявшись золотим льодком,

і чайка падає шугаста

з-під неба зірваним листком.

Овершки хмар жахтять пшенично,

хо-ло-не-по-піл-на-льоту…

І очі рве студінь кринична

углибочінь, у висоту…

Аби забув про всі щербини

і про тернини та сучки,

що душу брали, як на кпини,

і тіло рвали на шматки,

бо ж все, що зриме, те вороже,

і чинить розбрат, дух гнітить…

і тоне зір в блакить порожню,

а тіло на сучку висить.

І з горла б’є волання: — Боже!

Мов цвях у тілі — кожна мить!.. —

Мов мед — грудневий простір пився,

бурштинно танула хурма,

та в горло вустюки вп’ялися,

що й голосу для слів — нема…

Німа поверхня, подивися,

затерла хлюпіт хвиль пітьма…

Усі слова в уста втяглися,

зосталось половинне: «Ма…»

Губ не зімкнути, не з’єднати

навіть свідомості мені,

розверзлись береги щербаті —

і ринуть води крижані…

Я не надбав, але й не втратив,

лише душею спорожнів…

***