Вода (“Впотужнилась вода — уже й не перейнять”)

Впотужнилась вода — уже й не перейнять,

припала до землі її важка печать.

І змила кущ лози з мурахом на листку,

пробігши в безліч ніг раптово по містку…

Опізнені дощі десь нагорі пройшли —

нам докотив потік лиш піняві вали,

яких не зупинить, не перейнять веслом,

а тільки стать, як мур, упоперек селом.

Ми бігли слідкома, але потік зникав,

і кожен чув на смак, яка вода швидка,

яка вона гірка — аж подих забивало…

Потік зникав, зникав, його було нам мало.

Він піну полишив, зламав місток і кладку,

до губ луску пришив, дрібнесеньку — на згадку…

І слух нам огромив, і звабив у дорогу,

і глину простелив під босі наші ноги.

Ішли, ішли, ішли… місили вперто глину,

і на губах несли дзеркальні крапелини,

бо знали там внизу, де зупинились води,

проклюнувши сльозу, велике сонце вродить.

І хвиля набіжить, шовково нас огорне

і змиє в одну мить з дитинства плями чорі.

***