Вододіл

Стають далекими, найдальшими… незримими…

Та й чи були вони, чи називались зимами!

З гори котились комельгом, розтанули

сніги мої, йменовані літами…

Я скручував паперу білі звої,

аби заповнить білину собою,

та попіл сипався і небо перечорнював:

молились хмари громохкими жорнами…

І слух пронизувався гостро двома рейками,

і дні близькі ставали, гей, далекими…

Вгрузало в попіл чорно-біле колесо,

глибоку зморшку прооравши голосно.

Мов трісле дзеркало, було чоло позначене

струмками сизими і смолами гарячими.

Ой гаряче від розпачу, так гаряче:

повітря колеться на скалки, на кристаляччя,

а під ногами вироста крижина —

і ділить холодом тебе наполовину…

Сніги мої, літа летючо-танучі,

заглиблені у пам’ять нескресаючу,

водою бігли, танули вуглинами,

під пальцями зминались круто глинами,

з клубка сотались сировою ниткою

і хрестиком по полотнині виткались…

З якого краю мірять води зрушені,

якщо вчорашнє далі за минувшину,

а дальнє ближчає, точкуючись ув оці,

тільки душа, мов камінь, у потоці.

***