Воля

Билася соко́лиця крильми,

Марила свободою живою,

Та була вона поміж людьми,

Не могла знайти собі покою.

Вітер кликав в сині небеса,

Хмари розступались над горами,

Але пута, мов туга коса,

Їй стискали душу, мов клешня́ми.

В снах летіла в променях зорі,

Понад ріки, луки і долини,

Де ніхто не кине із землі

Камінцем у серце без причини.

Та реальність — стіни кам'яні,

Де сміються холодно і люто,

І лиш тінь на власному вікні

Нагадала: волю не здобуто.

День за днем ішов, немов полон,

І слова були, як крига, ла́мкі,

А в очах горів один вогонь,

Що топив із льоду ті уламки.

І коли над світом став світань,

Вітер знов поніжив її крила,

Соколиця кинулась у даль —

І душа її у вись злетіла.

Там, де вільно, співи й небеса,

Де земля не знає підневілля,

Вона стріла лагідні ліса

Й тихе, тепле материнське зілля.

Тож летить тепер поміж вітрів,

Смуток залишивсь десь за горами,

І ніхто не кинеться в покрів

Обвивать їй світ важкими снами.