“Вона не знає: живий він чи ні!”

Вона не знає: живий він чи ні!

Одного разу вже таке було,

але в сорок сьомому прийшов лист,

і тоді вона дізналася,

де він і що з ним.

Сказати по правді, тепер трохи інакше,

тепер він іноді з’являється ненадовго

і завжди перед досвітком.

Нечутно крадеться,

якось недобре усміхаючись

і ховаючи за спиною ялівцевий кущ.

Вона мусить виходити, хоч знає,

що він миттю зідре з неї сорочку,

і в чому мати народила

посадить її на той проклятий корч,

і доштовхне від хати з гори:

“їдь!”

По траві, м’якій од світанкової роси,

ох, як її понесе!

Швидше б до потока,

що внизу шумить,

швидше б у воду впасти,

бо горить вона вся, палає,

сколота ялівцевою глицею!

Скоро кров’ю підпалить кущ!

І ніяк не доїде,

хоч від Божої роси

набирає розгін

летить просто у долинИ —

вітер свище,

олені відскакують,

голос чийсь перетинає:

“Жінку бери, а дітей залиш,

бо з дітьми не вирвемось!”

Вода вже в вухах шумить,

а нема зупину…

Ніби з Говерли з’їжджав на палаючому кущі!

І не губить жаль,

один жаль на нього,

на того,

хто так поволеньки

вів її весільного коня,

що могла розправити всі запаски,

розгладити всі стрічки,

виставити всі коралі

і на сіделечку на пальці стати.