Вона прокинулась вчора від бажання суїциду

вона прокинулась вчора від бажання суїциду.

на вулицях було порожньо, нестерпно і трохи сиро.

і не відомо: чи дощ її бив у душу чи в спину

і чи то він закинув їй зашморг на шию.

вона прокинулась вчора. і не знала, що їй робити.

її не чекали ні друзі, ні колеги і, знаєте, навіть кредити

її не чекали. життя давно її поховало.

а серце чомусь продовжувало бити.

груди синцями від стукотів були вкриті.

і від цього боліло ще більше.

вона кричала, а хтось казав: — тихіше.. тихіше

ви ж порушуєте комендантську годину,

це карається законом і ляпасом з тилу

від тих, кому на вас начхати.

краще лягайте ви, дівчинко, спати.

і стане все кращим у завтрішню днину”

вона прокинулась від бажання суїциду.

і ранок той був таким звичайним.

кіт іще спав, на столі стояв чайник,

недочитані книги у ліжку лежали

і просили забрати з собою.

хоч знали — прохання тут марні.

її чекали перони вокзальні,

та потяги, на які не потрібні білети.

для них потрібно лишень померти.

вона прокинулась вчора від нестачі кисню.

губи синіли і в тілі було так тісно.

хотілося вирватись з нього і податись у Данію,

на острів Пасхи і звичайно ж в Австралію.

побачити полярне сяйво і нікуди уже не вертати

хотілось літати. літати хотілось. л і т а т и . . . . .

а тіло заковане й стихле, не випускало душі.

останнє, що вона зробила–

це прочитала його вірші.

вона не кричала сьогодні. не пішла на роботу.

так і не погасила кредит. не сказала нікому, як сильно

її болить. і що життя – це найкраще, що тільки може траплятись.

головне допоки живеш, головне не зламатись.

її не шукав ніхто. лише кіт віднайшов записку:

“поїхала. не повернусь. заховалась у тишу.

якщо комусь потрібна, шукайте мене по мапі

я ще занадто молода, щоб помирати”