Вона знімає суху білизну, і щось потріскує

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.

Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.

Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і

побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями

втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.

А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,

і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,

вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,

і сонце впаде в кропиву за чужими городами,

і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.

Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.

Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами

нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.

Мурашка повзе виступами її худої спини.

Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться

згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,

вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.

Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!

Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.