“Вони тікали через чорний хід”

Вони тікали через чорний хід,

і гіпсовий білів позаду слід.

Висаджувалось шкло розбите з рами

безкровними плечима та руками.

І гіпс волав, і голосила бронза.

Куди вони тікали з залу — хтозна?

І арматура, скручена венозно,

знов випрямлялась, проломивши гіпс.

І під ступнями скреготав морозно

скульптурний шлях, історії ескіз.

Вони втікали… А в парадні двері

ломилися поважні глядачі,

щоб взяти участь в гіпсовій прем’єрі

та подрімать на бронзовім плечі…

Вони ішли по мармурових сходах,

скульптури ж з залу драли босака,

і видувало вітром насолоду,

лиш зоставалась курява гірка…

Поважні височіли п’єдестали,

відбиті руки дряпали паркет,

і вказівний стирчав владично палець

і закликав іти: — Вперед! Вперед! —

І ворушились торси корчуваті,

і скімлила відбита голова,

бо її кібив птах якийсь дзьобатий

і з неї гіпс кусками виривав.

А що ж творці?

Зігнувшись у поклонах,

вони затвердівали, наче гіпс.

Під тягарем вже репались колони,

товклося світло в залі на заміс.

А по паркету гупали колони —

стіна від кроків тріснулась навскіс.

І, розтоптавши руки всі дощенту,

на крилах відпечатавши сліди,

вони спішили стать на постаменти,

щоб захолоти в бронзі назавжди.

***