“Воно прийшло і грюкнуло в повіки”

Воно прийшло і грюкнуло в повіки:

і срібний сон скотився із-під вій,

і день почався від моїх очей,

і я почався знову сам від себе.

Парує сонце кавою у склянці

і на тарілці мружиться, мов кіт.

І тіні кружеляються у танці

і кружлять, кружлять завіконний світ.

Іду, щоб з яблук вицідить дозрілля,

думки губами

перебгать в слова.

І бусель так журливо прокивав,

аж боязно, що більше не зустріну.

Поглянь! Малюк в ковбані сонце ловить

(в нього своє, а в мене…

де моє?) —

тріпоче сонце на його долоні,

і він кричить, що в нього сонце є!

Я підійшов і тихо мовив:

— Позич мені, а ти собі ще зловиш.

***