Ворон

Мчить теля від зляканої квочки,

Де трава розхлюпала курчат,

А за ним крізь сині молоточки

Татове і мамине дівча.

І з горба, де сонця жовту скибу

Орють хмар незаймані воли,

Розігнались, позникали з виду,

Над землею тихо попливли.

Лиш теля скружляло над стодолою

І поцілувалося з коровою,

Щоб згори не бачило дівча.

А дівча поникло під тополею,

Там, де хміль заплівся із квасолею,

Там, де можна плакать і мовчать…

На тополі ворон помирає,

Глянув вниз — чи плакав він колись?

Увостаннє землю споглядає,

Налітавсь, набачивсь — не наживсь!

Триста літ він не міняв сорочки, —

А тепер не пережить курчат!

Унизу по синіх молоточках

Йде з телям заплакане дівча.

1956