Ворота любові і смерті

(Гортаючи альбом Джакомо Манцу)

1.

Так, ніби слово вимовилось щойно

і в звуки «світ» утіливсь раптом зміст,

а сонячне узгодилось із чорним,

мов шлях натрапив, — розступився ліс…

Бо не згадалась, викликалась болем

вся лінія життєво-родова,

і вибухав ізнов погаслий голос,

і кров переливалась кругова

аж до синів від Єви та Адама —

суцільні то народження, то смерть…

Чого ж сумуєш, я безрідний камінь,

що виповнився досвідом ущерть?

Чи, може, щось забув ти у Едемі,

чи що — назавше вийшов Гільгамеш

із твого тіла? А століття темня

не висвітили полум’я пожеж?

Але ж ти прагнеш новизни постійно

і бути одночасно усіма,

уподобав весняні дні й осінні,

і тобі люба холодом зима?

І поділив безсмертя на хвилини,

на метри — простір, а себе — на всіх,

але ж забув потреби та причини,

бо й радість обернулася на сміх.

І словом «світ» відгородив від себе

прижилене, прикровлене, своє ж.

Ти для якої це чинив потреби?

Забув давно… Забув? Згадав?..

Авжеж…

2.

Дивлюся широко — вікно,

а рами, як повіки…

Давно знімається кіно:

день, півень кукуріка…

Що можна вигадать, додати

до цього світу голосного?

Хіба що камінь розпечатать…

О, якби був я замість Бога!

Печалі б навіть не відняв,

ані жури, ні скніння.

Лише б усі копальні дня

вщерть виповнив ясінням.

Ще б висвітив речовину

важку, глушку, підвладну ночі,

що усяка у глибину

єства і закриває очі…

Що того часу? Дрібка? Вік?

А скільки ж сутіні нічної?

Та не зібрать в душі засік

всієї світлості ламкої…

І щось зосталося на дні,

намулом від імли осіло.

Тінь нахолола на вікні,

та зроговіло тіло.

Ніч щось суттєве додала.

Я звівсь розгледіти відбиток —

та каменем у дзеркала

влетів… і скло розбите,

чув, дзеленькоче слідкома,

а я лечу крізь рами…

Земля глуха, блакить німа,

а в грудях моїх — камінь.

3.

Ой, який ти щедрий, світе!

Заживу і трав, і квітів, супокою заживу,

долю виправлю криву…

Всі надії покладаю

на широку браму «раю»,

хто дорогу перетне

і не пустить в сон мене?

Грішний я — то й світ гріховний,

волю ж бо сповняв верховну:

пухнув з голоду, конав,

яму сам собі копав,

де що бачив, те і брав.

Виживав чи відмирав?

Попаски ходив по полю

і згинав хребет та долю.

Був язик мій, як гольник,

з вуст йшло ойкання — не крик…

Не злічити всіх «гріхів», —

синім полум’ям горів,

призвичаювавсь до «пекла»…

Ой, минувшино далека!

Чим спокутувать мені це життя по кривизні?

Що не крок був — шлях з обриву,

що не лінія, то криво,

що не слово, то верзня!

Доля гнулася щодня…

Перекошене обличчя, криво вигнуті вуста…

Тіло ручий карбівничий

вигинав і не питав.

Ось стою. А «рай» навпроти.

Квіти. Сонечко. Трава.

Не протовплюсь крізь ворота:

гнута плоть, душа крива.

4.

В святковій зримості квітневій

прозоряться людо-дерева,

ще не обтяжені нічим —

легкий зеленкуватий дим…

Так, ніби й диб з них не робили,

ані колод, ані хрестів…

Снується погляд любо, мило,

й не видно страчених голів…

Прозора кров суцільним струмом

переганяє міць земну,

а в лійку крони небо з шумом

перетікає — вглибину…

Туди й назад… Але й угору

струмує джерело прозоре,

мов хоче небу показать,

яка життєва благодать…

Блакить безмежна все руйнує,

бо витримать спроможен хто

прозору кров, безсмертний струмінь? —

то й з бруньки ріжеться листок,

а з тебе — зойк… Бо від колиски

аж до хреста чи до труни

стоять дерева близько-близько,

неначе сам із глибини

ти сік хмільний женеш для себе…

О швидше ж віття відчахни,

що гостро виростає з ребер.

5.

У поторках хвиль, у цоркані круглої ріні

вчувалась надмірна ласкавість творця.

В легені вхлинало повітря вечірнє,

щоб вибухнуть вигуком з горла співця:

— Хвала за любов! За прихилля травневе!

За зриму теперішність долі і море життя!

Яка несумірність прожитого дневі:

упала вода, але піднялись почуття…

В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,

і променем зору проймалось минуще єство,

в якому гніздилося світло, мов птиця,

співало від крил мого тіла литво…

Від доторків темряви страх, наче звук, розростався,

і звужував горло, і звуки гасив,

провалювавсь слух у глухе позачасся,

де глину творець смолянисту місив.

Яку цеї ночі він зліпить потвору?

І йменням яким він її нарече?

Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,

і чорна гора налягла на плече…

Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,

тим дужчає тиск формотворчих долонь…

Стискаються губи: — Тихіше, тихіше…—

Та струменем пирскає з горла вогонь:

то світло, ущільнене в слово спасенне,

зламавши всі стрими, зривалось на крик.

Бо йшов неухильно і прямо на мене

відлитий з смоли мій відбиток — двійник…

На ньому ще знати сліди білих пучок,

з рознятого рота точилась хула;

він руки простер, зажадавши сполучень, —

від п’ят аж до тім’я пристала смола.

І рот залило, і занурився зір у незрячість,

і подих забило… і рухи звело…

Я потиски чув двох долоней гарячих,

відчув повноту, якої в мені не було.

***