Восени, наприкінці 40-х

І в церкві недобре, навіть на сповіді

(випитує піп: “Кого вбив?”, пастир).

І в тебе недобре, навіть тоді,

коли залишаємося удвох.

Не можу тебе обняти,

бо страшно скрізь і страшно,

стоячи на такій землі,

цілувати тебе.

Добре тільки у стайні,

коли доїш корову,

а я даю сіна вівцям і ягнятам

і довго дивлюся в їхні очі,

бо тільки там залишилося

щось лагідне, щось людське, щось материнське,

тільки маржина ще вміє спати,

як ми уміли, — хай спить,

я постелю їй

сухого листу з горища на стайні.

Та враз від різкого крику дальньої птахи

з рук падає кошіль

і листя засипає тебе, літає навколо

тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте!

Піднімає тебе, відриває від цієї землі

разом із молоком,

і я в страсі підхоплюю тебе на руки

аж на горищі — я обнімаю тебе!

Я тебе обнімаю.

Я вперше зриваю з тебе одежу страху,

і в ту ж мить нас одягає листя

букове і яворове,

яке літає і літає

і не хоче з нами впасти і вмерти.

Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,

відділовую букове на грудях твоїх,

яворове првпіловую на твоїх очах,

бо між нами й землею кривавою

мирно спить маржина

із людськими заплющеними очима,

а над нами тихо співає

букове листя і яворове,

мила моя…

…Коли виводили

із зав’язаними за спиною руками,

забили голову його у яму,

куди витікало все жолобком зі стайні.

Притиснули важкими

від осінньої грязюки чоботами

і гримали доти,

доки літав перед їхніми невиспаними очима

яворовий, а може, буковий листок.