Впізнавання вогню

Шумить вода на перекаті…

Чиєсь обличчя при багатті,

мов маска мідяна, блищить,

і лиже пломінь язикатий

суху вільшину — та тріщить…

Я з відстані тихенько грівся,

долоні в той бік простягав.

Вогонь на ноги раптом звівся

і хилитнувся, мов впізнав.

Це він лизав і стріху, й сволок,

лелеці крила обпалив.

Це він у віск впечатав бджоли,

хлюпнувши в жмені ківш смоли…

Це він — вогонь… наче панчохи,

здер шкуру з ніг… і засміявсь…

сипнувши золотим горохом,

він сміхом вибухав не раз…

Його впізнав я непомильно,

та й я знайомим був йому:

він бризнув іскрами чорнильно

і зник миттєво у диму…

А той, хто ніч долав, раптово

простер долоні у мій бік:

—Згорає тлінне, не основа. —

І сутінню мене обпік.

***