Все частіше із серця летять

Все частіше із серця летять

ВІрші,

І чорніші воронячих крил

Ночі,

А самотність чуттєві листи

Пише

І здається, у нас вже один

Почерк…

Залелій мою тугу в душі,

Осінь!

Бо остання струна вже у ній

Рветься,

Бо від тиші холодної дах

Зносить

Й поза зоною віри живе

Серце…

Ти скажи, може я щось не те

Бачу?

Може я в цім житті щось не так

РОблю?

Віддаю всю себе й не беру

Здачі,

Я приймаю любов, та плачУ

Кров”ю…

Чи у мене одної хмільна

Доля?

Накурилась трави і кінці

В воду.

Я цю тишу,як морфій, вночі

КОлю,

Я ковтаю самотність, міцніш

Рому…

І живу між людьми, де брехня

Править,

Де зелені банкноти серця

Пестять,

Де хороших мужчин, як завждИ

Зрадять,

Де на кожного дурня – жінок

Десять.

Де удень із вогнем не знайдеш

Долю,

Де полОнить людей не душа –

Врода,

Де немає любові – нема

Й болю…

Але кров уже взято із вен –

ШкОда…

Я тримаю в долонях тебе,

Осінь!

Віддаю всю себе й не пршу

Здачі.

Лиш скажи, тільки в мене душа

Боса,

Що танцює вночі під дощем

Й плаче?