Все навкруги

Я вважала, що все навкруги будувала сама.

Так і було - це була пітьма, я її не просила,

Але я оживила її у словах і томах,

Я й сама вже забула, як вперше її оживила...

Я дивилась в маленьке вікно на доглянутий двір,

Я жила, наче сонце не світить крізь мої шибки.

Але вранці я завжди від нього відводила зір...

І вважала, що варто почати усе навпаки...

"Випадковостей не позбирати, і винна не я,

Що їх стільки зібралось на моїй пустельній дорозі"...

А все інші - це що? Тільки день? Тільки дім? Лиш сім'я?...

Я вважала, що це вже кінець, стоячи на порозі.

Тим, хто жили навколо, достатньо було лиш мети.

У всіх різне бажання, достоїнство або розплата,

Я хотіла за ними кудись безнастанно іти...

Це ж так страшно - боятись самій і самій вибирати.

Збудувавши собі і кайдани, і місто, і пліт,

Я відправилась в море далеке, та погляд на сушу -

Я хотіла, щоб це получився яскравий політ,

І боялась... боялась, що в ньому розмінюю душу...

Вільний шлях, що мене проводжав, чи лиш кілька сходин,

Я повинна іти, бо якщо я не зможу спинитись...

Та кінець завжди буде один. Невблаганно один.

Лиш щоб він був хорошим... для цього лиш варто змінитись.

Я втрачала - так думала я, бо у світі моїм

Не було півтонів, не було поправимої втрати,

Була лиш перемога. І були фатальні бої,

Я минала ту мить, що просила мене обирати.

І чи був це обман, чи рятунок від правди і лих,

Чи була я права й чи насправді хотіла такого -

Це питати не в мене. Допоки в нічної імли,

І можливо, якщо підберетесь - можливо, у Бога.

Тільки відповідь буде. Я дам неодмінно собі

Обіцянку і шлях, і ключі у незвідані двері,

Я чекатиму або спішитиму. Й це, далебі,

Стане справжнім, і зараз - стає. На простому папері...