“Все знаджує мене: повітря забагато”

Все знаджує мене: повітря забагато —

легені роз’їда, рамена прихиля,

громадно зависа, щоб втиснути, впечатать

в повітря весняне, у скаменілий шлях.

Земля, немов плита, на ноги знизу тисне,

щохвилі важча плоть, вповільнюється крок,

і пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно,

і входить в кров пісок…

Немає способу на захист чи заруку:

дерева, наче мур, оточують кругом,

і повна безгомінь помножує розпуку,

лиш чути — молоток гучніш щодалі стука:

здригаєшся — душа прохромлена гвіздком…

І чуєш, що в тобі любові забагато:

волання, біль і гнів — усе ввібрав пісок,

і, впавши долілиць, кричиш, щоб відпечатать

не муку, не печаль, а гостроту думок.

***