“Встав я, — ранній птах”

I

Встав я, — ранній птах, —

Зелене диво лебедило, —

Ходило літо, вітер пах

М’яким зеленим дивом.

Встав я, — ранній сніг, —

Сміялись коні невисоко, —

Дивився радо ніжний світ

М’яким коневим оком.

Встав я, — сніго-птах, —

Ходило біле холодило, —

Тремтіло в річки по боках

Тонке зелене диво.

Дивно на піску

Лежали тіні легкобоко,

І ловко примерхи зі сну

Щось вишивали тонко.

Хвиля попід час

Своє водове ткала ткиво,

І обнімала юність нас —

М’яке зелене диво…

II

Обнімає ніч зорю за плечі,

Синьо посміхається зоря…

Ти мені настояна на втечі,

Втеченько-утечо-течія…

Я не знаю, де ти спозаранку,

Гублять твої губи ще кого?..

Попрощались ніженьки по трапу

І крило завмерло над крилом.

Бігли землі під твоїм обличчям,

І мої стояли у ногах!

Чи тебе, чи я себе ще кличу —

Лиш сльоза на сльозу набіга…

III

Ти так далеко, аж нема…

Холоне на столі вечеря.

І неба ниточка німа

Вже зачепилася за червень.

А там, дивись, дніпрова тонь

Піском на сніг перебіліє,

Старий, ще з юності, вогонь

Нову надію ледь нагріє.

Заплющить очі давнина,

Подивиться на себе.

Мовляв, нічого там нема,

Деінде, де-не-де-де.

Мовляв, була. Була — мана.

Була? Була. Не верне.

І неба ниточка німа

Вже поснувалася за червень.

IV

Це свято печалі — моє. Не твоє.

Як я не хотів цього свята печалі!

Але воно вже заспівало своє,

І я вже не знаю, як жить мені далі.

Де глянеш — не глянь. Де іти — не ідеш.

Мовчиш — не говориш — а чути до слова.

Лиш літо синіє до білих одеж,

Та буде, та буде дорога сивова.

V

Не обніму я поля і води,

Не надивлюсь на білу в небі хмару, —

Я обніму передчуття біди

І обніму у серці твоїм рану.

Де вітру синьо-голубий огин

Весінню під горою сушить глину,

Не надивлюсь на погляд дорогий.

На свою на нестомлену вітчизну.

1976