Втеча

Бралось за північ. Вулиця спала.

Листя, розтерте на порох, куріло.

Світло в вітрині хололо, мов смалець,

глянув — наозирці шибка летіла.

Разом зі свистом голос знайомий:

— Втечею долю не ошукати!..

Стане сліпим шлях твій додому,

душу ж розшарпає ніч сучкувата… —

Шибкою зранена сутінь рожева

ніби хотіла втечу засвідчить.

Гостро кололися білі дерева

віттям, обсмоктаним чорною ніччю.

Де ж тая білість, щоб вибілить мову?

Чорного пір’я в губах, як в подушці:

вивітривсь дух з кожного слова,

дихати важко — сутінь ядушна.

Чорно курить листя розтерте,

назирці шибка летить,

аж свиськоче:

може, то лист у скляному конверті?

Гострі заскалки врізались в очі.

І не заплющусь — образ розбитий

в серце занозиться кожним осколком…

Голос знайомий: — Куди ти? Куди ти? —

слух протикав, мов зіржавіла голка…

Справді, куди я шляхом незрячим

йду і нікого, й нічого не бачу…

***