«Втікачі» (*Ті самі мертві і живі і ненароджені*)

Усі тікають хто куди

Хто закордон, хто знов в пани

Тікають всі й не пам‘ятають

А може і не хочуть пам‘ятати

Якою же ціною, чією кров‘ю і журбою

Стоять отут на вільній цій землі

Уже не панскій і не царській!

На рідній, вільній, Богом даній нам землі!

Та шось цураються Її усі

Беручи в руки прапори чужі

Співаючи чужих пісень

Деручи їхніх маркових грошей

Чого ж цураєтеся люди?

Свого надбання чи культури?

Чи матері якогось там хлопчини який за волю України поклав себе в обійми її сліз?

…

Чи може ви тікаєте від чого?

Від чого ж ви тікаєте, брати?

Від думки, що спустили все на плин біди?

Від почуття провини, що змарнували ті тяжкі години?

Чи від жахливої картини, як знову все ми розгубили? …

Здавалось: розкувались, побратались, та все в чужім краї, не знайшли місця, спочинку в чорноземськім раї!

Не спочине ще Шевченко, не буде молитись!

Бо так живучи-вже мертві, та ще не родились…