Втішений осінню

Я стояв і дивився на вас, ніби струмом уражений.

Ви проходили повз і мене не помітили зовсім.

Я пробачив би зраду і був би довіку зневаженим...

Врятувала холодною зливою лагідна осінь:

Остудила чоло, змила сльози юнацького сорому,

Геть розвіяла хміль твоїх чар – годі з мене знущатись.

І заклав тоді осені душу свою я розорену,

А натомість просив, щоб ніколи не зміг закохатись.

Та вона лиш війнула своєю косою краплистою –

І у шепоті жовтого листя почулось неначе:

«Відпусти і забудь. Видно, так тобі долею писано.

Прийде час – і кохання своє ще зустрінеш, юначе!».