Вухастик який не зник

Ти назвав мене Вухастиком

ще тоді — у четвертому класі.

Я сміялась, ховала погляд,

і не знала, що це назавжди.

Минуло стільки —

змінились міста, люди, я.

Але дивно:

це слово не стерлось.

Ти й зараз так кажеш —

тихо, ніби між іншим.

І дивишся довго в очі,

наче шукаєш ту саму мене.

А я вже інша.

І водночас — та сама.

Та, що вірила просто,

без страху і без питань.

Скажи,

що ти бачиш у цьому погляді?

Спогад?

Чи щось, що не встигло зникнути?

Бо є речі,

які не проходять з роками.

Вони просто мовчать —

і чекають.

І, може,

серед усього дорослого світу

є маленьке слово “Вухастик”,

яке тримає нас

трохи ближче, ніж треба.