Вулиця Єреванська

І

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,

мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,

розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,

поперечні зрізи кухонь і пристанища горищ.

І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,

чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла

виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,

ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.

Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —

все розвіється за вітром без вогню і катастроф:

заростають павуками грамофони й телескопи,

і марніє наче фреска араратський Саваоф.

Ще живе тісна голярня, ще бринить мінорна школа,

ще літають луни шевських і ковальських причандаль,

та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,

і згортаються перила, ніби спалена спіраль.

Це немов евакуація. І зійде настінна охра —

стане вулицею менше на феєрію людську.

Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.

Мов дорога караванна у мінливому піску…

II

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,

ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,

і стелимо на ніч худу споконвічну солому,

та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;

збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят

і хочемо щось підлатати і підмалювати,

Та — поверх за поверхом — нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,

І гріємо чай, і говоримо про переїзд,

а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,

та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону

от-от увірветься забуте волання сурми;

і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,

а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,

легкими уламками світла розвіємось ми —

салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!

Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.