Вже двадцять цигарок у попільничці

Вже двадцять цигарок у попільничці,

порожня чашка з залишками цукру,

старі вірші лежать в моїй скарбничці,

а я із злості у кулак стискаю руку.

Із стомленим думками виразом обличчя,

червоними очима від розмитих букв,

аж до межі себе довів до пограниччя,

цією сумішшю із двох простих сполук…

До безпідставних і наївних мрій,

я “на приблизно” долучив надію,

хоч подумки собі кричав – не смій!

Вже було пізно – я створив стихію.

Яка мов буревій промчалася в мені,

і вітром від іскринки полум’я роздула.

немов не тут, так ніби повністю у сні,

у прірву з відчаю мене втягнула…

Вже тридцять цигарок у попільничці

і друга чашка знов стоїть пуста,

старі вірші так і лежать у тій поличці,

а я щоб змОвчати зціпив свої вуста.

Це мій останній вірш призначений тобі,

я до молекул розчепив оту сполуку.

Не приходи до мене більше в сни

це жирна крапка, а за нею йде розлука.

Бо я у ці слова нашкрябані в блокноті,

старався перелити свій душевний стан,

і ось тепер на цій життєві ноті,

кажу прощай,-   уже не твій Іван…

автор: 

Іван Вовчок