“Вже смеркла вода І дерева глибокі”

Вже смеркла вода. І дерева глибокі

верхів’ями нурились в прірву німу,

мов лійка, округлене широко око

несито і тихо смоктало пітьму.

Всередину зір затягнув і хмарину,

і крижня, і верби, й примарну сову,

і, ніби яйце, тонкостінну хатину,

і цяточку світла — рухливу, живу…

І коні вороні втяглись і пропали,

летюча роса, і застиглі листки…

Безболісно ніч у мій зір западала,

лиш світло кололося, мов устюки…

І звідки воно? І чому воно гостре?

І зерна які у його колоску?

І ріже аж душу освітлений простір

так, ніби набрав повні очі піску.

***