“Я берег побачив на спаді туману”

Я берег побачив на спаді туману,

зозулю почув, що кувала свій жаль,

відчув, як поволеньки літечко тане,

збагнув, як поволі снується печаль.

Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням:

— О любий, о серце болюче моє…—

І слух облягало мовчання отруйне,

а погук той серце колов гострієм.

Я постать угледів на хвилі туману,

на зрості повільнім вона пропливла.

Червоні вуста на лиці полотнянім

зшивала легка бугилова стріла.

Зозуля сиділа в руці безголоса,

жадливо розкривши розлущений дзюб.

Світились свічадом розпущені коси,

відбивши обличчя того, хто їй люб.

І я упізнав, і раптово сахнувся,

і в очі розверзті туману хапнув,

та поклик, відлунням вернувшись, у вусі

залізним осколком перетинку тнув.

І я затуливсь, та злетіла зозуля

з руки, що простерта до мене була,

і гострим крилом по очах різонула,

і бризнуло світло ураз з-під крила.

І спалахом пам’яті, голосом крові

минуле життя освітилось на мить.

Дві пташки, дві сизі, обі однакові,

як крапля у крап, одна в одну летить.

І берег побачив — і лівий, і правий,

і тріщину довгу між ними вузьку,

а з неї бліді вибивалися трави:

тонесенька смужка на морі піску.

***