Я брела по життю

Я брела по життю,

Як в тумані густому,

Зачепитись душею

За щось не могла.

Сум, печаль і турботи

Були в дні новому,

А в прожитім –

Самотність, що поруч ішла.

Я забула, що радість

Тепло і кохання,

А не тільки страждання

Живе на землі.

Не було вже надій,

Не було сподівання,

Тільки зморшки глибокі

Лягли на чолі.

Дні минали в турботах,

А ночі в примарах,

Холод душу скував,

Вже й пісні не лились.

Раптом очі блакитні,

Неначе ліхтарик,

Прямо в зболену душу

Мені уп’ялись.

Заболіла душа,

Заквилила, заскніла,

Що це, Боже,

Невже ж бо вона ще жива?

І польоту стрімкого

Душа захотіла

І кохання в ній

Пісня з’явилась нова.

І полинула пісня

В простори всесвітні,

То кохання її

Аж до сонця жене,

На землі ж залишилися

Очі блакитні,

І зігріли мене,

Спопелили мене.