я йшов уздовж кладовища поночі

Я йшов уздовж кладОвища поночі,

Яким же довгим був цей випадковий шлях,

Невимушено відвертались очі,

Але в горлянку учепився страх.

Скажу вам чесно, що тоді не думав,

І монолог про вічне не завів,

Хіба хотів помчатись наче пума,

Та ноги, немічний, так тяжко плів.

Не варто тільки впевнено казати,

Що це містичний чи вселюдський жах,

Я постараюся ту тугу передати,

Чому тремтів немов у жаских снах.

По праву руку спали вже будинки,

По ліву руку теж, та не такі,

Бо не ведуться там ті поєдинки,

Які ми звикли - днями «дні і дні».

І ось від чого моторошно стало,

Вони ж такі як ми були, клянусь!

І нас дістане те, що їх спіткало!

А я між двох світів собі плетусь…

Діставшись дому довго в ніч дивився,

І на будинок, що стояв німий,

Тужив за тими, хто ліворуч опинився,

Але й радів, що сам іще живий.