“Я йду у час, а ти йдеш в позачасся”

Я йду у час, а ти йдеш в позачасся

з лукавим зблиском краплених очей.

Ну як тобі в минувшині прекрасній?

Не тісно? Ні? — і докір не пече?

За кущ трави чіпляюся руками,

аби пісок струмуючий не зніс.

Потужний плин, хоча на шиї камінь,

і ясно черепашками обріс…

Несе, несе, і я за все хапаюсь:

за спогади, за снігу ланцюжок —

на ньому, наче гирька, я хитаюсь,

та сиплеться з годинника пісок…

Порошить очі, засипає горло,

і гембелем зсередини струже;

потужний струм — перед очима чорно…

І чорно у минувшині — невже?

Тому ми й розминулись, що безвічне

не рушене ні спогадом, ні сном…

О де ж твої долоні перестрічні,

невже й вони присипані піском?

***