“Я лугом йду — назустріч вітер віє”

Я лугом йду — назустріч вітер віє,

вбирає тіло всю його широкість,

і грудка серця, звітрившись, маліє

і тяжчає у грудях з кожним кроком.

І все, що увійшло було у мене,

все вивіялось подувом скаженим…

Найперша ти розкрила вітру руки,

так ніби вік жила в мені з принуки,

і радісно відлинула в далінь,

штовхаючи попереду ще й тінь.

А другим — брат… Він якось непомітно

із мене випав, прокружляв сирітно

і полетів наобзирці туди ж,

процвенькавши з перестраху, як чиж.

А третім він…— А ти куди летиш?

Дрібнесенький, легенький, як пушина?

Я впав у крик, звертаючись до сина.

Він гріб повітря криво, неуміло,

і вітер шарпав випростане тіло,

жбурляючи то вгору, то донизу…

І крик мій списом пролітав поблизу…

І я заплющив очі, щоб не бачить,

як його сонце поторка гаряче.

Та крізь повіки бачив, бачив згляд,

як друзі випадають, вдаль летять…

Збезважена, спустошена до дна,

давно б злетіла плоть моя сумна,

та її серце вгору не пускало:

воно було — піщинонька дрібна,

та аж по горло в землю заганяло…

Подужчав вітер — вивіявся крик,

як із свічада, випурхнув двійник

із мого тіла. Не лице — личина…

Поморщена. Згорбатіла вже спина…

Він підлетів і хрипко запитав:

— Ну що, лайдаче, ти мене впізнав? —

Угору глипнув коротко впівока:

над головою висла кривобока

стареча плоть…

Я ж — тінь її глибока…

І, наче било, серце калатало,

вщухаючи, спиняючись… помалу…

***