Я люблю цю землю

Я люблю цю землю — не з карт і не з книг,

А з долонь, що пахнуть кукурудзою й вітром.

Де музика — не ноти, а подих між рядків,

І навіть тиша — з виноградним присмаком літа.

Люблю мамалигу — не страву, а спомин,

Як бабця мішала її в казані при вікні.

І плачінту — як пісню про спокій і втому,

Що лікує душу, коли світ не простий.

Люблю чорбу — гарячу, гостинну, відверту,

Де квасоля і ніжність — як рідні сестри.

І мову, що схожа на хвилю — повільну, уперту,

Що пестить серце, та правди не втратить.

А потім — він.

Не герой, не цар, не з екрану.

З простих, із тих, хто говорить повільно,

Хто дивиться — не очима, а серцем.

Його руки пахнуть тістом і димом,

Волосся — вином і вітром з полів.

Він не питає, чого я люблю цю землю, —

Він просто кладе мені руку на спину.

І світ стає повільнішим.

Слова — м’які, як мамалига.

Ми мовчимо, і мовчання те —

святе, як хліб після праці.

Бо любов — то не крик і не драма,

То коли в очах відбивається сонце,

І ти не знаєш,

Чи це Бог, чи це він,

Чи це Молдова, що зітхає між нами.

Я прийняла цей світ — без прикрас і умов,

Без героїв у бронзі, без гасел і грому.

Бо щастя живе не в гучних словах,

А в простих, як хліб, руках дому.

Мені більше не треба втеч і доріг,

Я вмію любити небо над полем.

У мені — Молдова, Румунія, світ,

І спокій, що пахне молоком і волею.

Я знаю: любов — це не “вічно”, а “тут”,

Це чай на веранді, це очі в очі.

Це коли не питаєш, “за що” чи “чому”,

А просто мовчиш — і стає легше.

І хай десь гуде столиця,

І хай чужі говорять про владу,

Я лишусь тут — серед музики,

Серед серця, що б’ється правдою.