Я не знаю того, хто привів

На ворізках колиска під

самою стелею — так дід

ладнав, сам прив’язав на сволок.

За шнур колиску колисав

вояк, поранений лежав

на лаві, ще не леґінь — отрок.

На Петра з лісу принесли,

криваві зняли постоли

у пісні: най жию — най гину.

Він вижив, більше не співав,

стогнав, дитину колисав,

бо добрі ґазди роблять сіно.

Дитя сміється, плаче, спить,

боєць поранений лежить

під ним — ще сам дитина, отрок.

Колише немовля вояк,

застогне й заколише так,

що скрипне сволок.

Він побачив того, хто привів,

ще крізь ліс, ще ніхто не гримів,

ще дитя встиг він розколисати,

і на себе — коц, ліжник, рядно,

щоби постріл не вчуло воно…

Хто привів, той ввірветься до хати

і заклякне, як ті, що із ним,

бо колиска зі скрипом страшним

розколисує тверді і води.

Бо дитя не розбудить ніхто!

Не підніме своє копито

той, хто водить і хто за ним ходить.

Я не знаю того, хто привів.

Крізь ліси я його не уздрів.

Та іде він! веде він! — я знаю.

Він іде, хоч від страху кричить!

Він кричить, хоч дитя розбудить

він боїться ще дужче — я знаю.