я пам'ятаю день чудовий...

Я пам’ятаю день чудовий,

Коли побачила я її,

Як вітер, легкий і шовковий,

Ласкав волосся те її.

В очах – безмежжя світла й неба,

Усмішка – променя тепло,

І я стояла, мовити треба,

Та серце мовкло все одно.

Вона сміялась, говорила,

Мов у піснях дзвеніла мить,

А я дивилась, і не сміла б

Торкнути сердця, хоч на мить.

І час летів, мов крила птаха,

Несли години, дні й літа,

Я думала: "Ще не час, не варто,

Ще буде близькість золота".

Та ось прийшла година тиха,

Коли з’явилась біля неї

Інший, сміливий, впевнений в собі,

Він шепотів слова свої.

І я, мов тінь, ховалась у кути,

Дивилась скоса, мов би гість.

Не сміла я собі признатись: я любила ту,

Що розчинилась, мов у вись.

Тепер вона сидить вечорами,

В задумі тихій десь одна.

І смуток у її очах,

І сумна, мов осінь, холодна.

Бо не знайшла вона в обранці

Тепла, що мріяла знайти,

А я, мов крига на світанні,

Чекала, та пізно вже мені.

"Чому ж мовчала?" – питають очі,

Її обличчя, її сни.

"Чому тоді я не сказала,

Що ти для серця мій єдиний?"

Та час, мов річка, тихо лине,

І нас несе у різні дні.

Її душа тепер хвилини

Мов плаче в вітрі про весни.

А я дивлюся й проклинаю

Свою невпевненість і страх,

Бо доля часто нас питає,

А ми не чуєм, як вона слова нам каже

натякаючи на нас