Я писала тобі на затертому вічністю камені

Я писала тобі на затертому вічністю камені,

Я виймала перо із чорнильних і димних небес,

Я молилася снам

і гукала словами сакральними,

Проклинаючи ніч,

проклинаючи всесвіт увесь.

Як блукальник, закинутий часом і долею,

Як безсмертник зі скринею мертвих імен,

Я стояла з граніту,

я стояла із льоду і холоду

В білій магії рун,

в таїні пірамід і дольмен.

Я була скрізь і всюди,

я бачила рай і могилу.

Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.

І згоряли в мені моя Віра, Надія і… Сила,

А Любов залишалась горіти,

як німб у старих королев.

Ти мене не почув,

ну а бачитись нам не пристало,

Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.

Я – німа,

бо про щастя ми тільки мовчали,

Я – сліпа,

бо ніколи ти зрячим не був.

Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.

В кожній чаші для мене –

єдиний маленький ковток.

Я, напевно, – твоя чергова і смішна забаганка,

Ну а може – якийсь-необдумано-впевнений крок.

Зупинитися варто і трохи побити поклони,

Певно, десь за горами захований вічності храм.

Це – мені.

А тобі – трохи щему в безсонні

І тупу меланхолію ще не розіграних драм.

Навіть зорі, здається,

лишились придавлено-давніми,

І на небі життя – мов застигло в

чеканні орбіт.

Я писала тобі на затертому вічністю камені.

Я любила тебе,

як повітря,

як сонце,

як світ…