Я родом зі степу

На півдні є степ неосяжний,

Де вітер колише траву.

Де простір - владика поважний,

Малює красу степову.

Цей крок як розкриті долоні,

Розлоге безмежжя полів,

А хмари неначе в поклоні,

Тримають відлуння років.

Туман там виходить не з неба,

А з самого серця землі.

У нього завжди є потреба,

Тонути в густій ​​ковилі.

Лягає там ніч надто різко.

За мить стає мов стіна.

Місяць стоїть дуже низько,

Як келих старого вина.

Там вітер не гість, а господар,

І півдня незримий каркас.

В степу він величний володар,

Він присуд і суд водночас.

Там річка дарує повагу,

І спогади давніх часів,

Бо пам'ять – сильніша за спрагу,

і важча від тисячі слів…

І степ — це не місце. Це — міра.

Якою вимірюють час.

А в часі гартується віра,

Що робить нас незламними.

Цей крок як висока посвята,

Де сонце за обрій іде,

Приховує абрис сармата,

І нас до частя веде.

Там пам'ять живе віковічна,

У влади невтомних вітрів,

Це сила стихійно магічна,

Мов подихи давніх віків.